Від цього слова і отримало свою назву наука про виховання педагогіка.

Треба сказати, що з Стародавньої Греції ведуть своє походження і багато інших педагогічні поняття й терміни, наприклад, школа (від грец. Schole), що означає дозвілля, гімназія (від грец. Gymnasion гімнасій)

Значне місце займали питання виховання також у працях давньоримських філософів і ораторів.

Тіт Лукрецій Кар (бл. 9955 до н.е.

Фабій Квінтиліан (бл. 35-бл. 96) у трактаті "Про освіту оратора" виклав думки про виховання дітей та підлітків і рекомендував стежити за їх промовою, використовувати виховні ігри. У навчанні він виділяв три ступені: наслідування, повчання і вправа і вимагав поєднання заучування з міркуванням.

Подальший розвиток педагогічна думка отримала в працях мислителів епохи Відродження (XIVXVI ст.).

Монтень (1533-1592) та інші висували чимало оригінальних і прогресивних для свого часу педагогічних ідей.

Вичленовування педагогіки в особливу галузь наукового знання та її найвизначніші діячі. Незважаючи на інтенсивний розвиток виховної теорії, педагогіка аж до початку XVII століття продовжувала залишатися частиною філософії.

Як особлива наука педагогіка вперше була виокремити із системи філософських знань на початку XVII століття.

  До речі, Бекону належить і відомий вираз: знання сила, що показує, як високо він цінував вчення, оволодіння наукою. У цьому ж столітті статус педагогіки як самостійної науки було закріплено працями та авторитетом видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670), теоретичні ідеї якого отримали широку популярність і світове визнання і зберігають своє наукове значення.

Коменський написав свою знамениту працю "Велика дидактика", в якому розробив основні питання теорії та організації навчальної роботи з дітьми. Велику увагу він приділяв моральному вихованню дітей, а в книзі "Материнська школа" детально виклав свої погляди на сімейне виховання.

Джон Локк у праці "Думки про виховання" велику увагу приділив психологічним основам виховання, а також моральному формуванню особистості.

Жан-Жак Руссо, навпаки, виходив з ідеї природної досконалості дітей.